tiuli4ka

Хотіла описати стрибки з парашутом 9 травня цього року, але зараз настрій не той. Не віриться, зовсім не віриться, що цей кошмар з роботою може скінчитись. ще 9 днів, довгих 9 днів і ночей і нова робота. "все, що не робиться, все на краще"! тільки мене почала мама діставати фразами, мов що ти робиш, як так можна, криза, а ти кидаєш роботу. тільки я сама почала себе гризти з приводу, що підводжу батьків.. як зустріла старого знайомого на стандартне запитання якого "як справи?",- радісно відповіла: "я йду! я йду звідси. більше не хочу. я вже набавилась!" І одразу мені запропонували: "вертайся до нас. для "так треба" співбесіда, але ми тебе берем." На цій фірмі я вже колись працювала. Всі ті знання, що отримала того часу до сьогодні складають золоту основу моєї практики. За цей час фірма змінилась: зміцніла, урегулювала свої діяльності, переїхала в новий офіс, наростила обороти, розвинула колектив. Кажуть двічі в одну річку не ввійдеш.. не знаю, мені весь час здавалось що відмовившись від хороших грошей і колективу на користь альтруїстичних ідей-мрій дитинства, я втратила щось важливе. що найцікавіше, раніше офіс знаходився на вул. Водогінній і я, щораз проїжджаючи, ловила себе щоб не перехреститись і довго відвикала.
як воно буде далі? тоді, в серпні 2005 року, фірма святкувала річницю своєї діяльності, а в вересні я вирішила, що хочу спробувати викладацьку діяльність і, через тонкощі характеру свого завідувача кафедри, не зможу поєднувати практичну діяльність з науковою, тому піду по "зову серця". Повідомила про це свого директора.. Думала, що він зрозуміє і відпустить, а, натомість, викликали партнера з Києва і пресували мій мозок 2,5 год. пояснюючи ті істини, що тепер для мене очевидні. Тоді я, як справжній ідеаліст, не здалась: "ні, я не буду на фірмі. там кандидатський ступінь, там вільний графік, там робота зі студентами. не все продається за гроші! не все можна купити! я буду інша!" Олег Володимирович подивився на мене, посміхнувся і образився, сказавши: "йди. це твій вибір. ти мене розчарувала". І я пішла.
Вся рожева ілюзія на моїй кафедрі розвіялась через рік, коли мене добре поставили на "своє" місце і показали, що працювати можна й треба, але не так як можеш, а так як усі - скидаючи на інших вантаж, хитруючи, увілюючи тощо. я робила по-своєму, викладалась на всі 100 %, за що отримувала лише стусани в спину від більшості колллег. через рік, знявши рожеві окуляри, оцінила зусилля, грошову винагороду за них і "любов" колективу. від того всього отримала нервовий зрив і 1,5 місяці відпустки пробула в ізоляції в Самборі. При цьому сама її для себе створила. просто нікого не хотіла бачити, ані чути. ще через пів року почала скидувати з себе навантаження і цим вразила начальство та потішила своїх ненависників. Тоді я ображена була, що у всіх контракт на 5 років, а у мене на 3, а тепер розумію, що більше б я не витримала і сама б написала заяву "за власним бажанням", щоб втекти з цього абсурду. минулого місяця, у мене було відрядження в Хмельницький. в поїзді познайомилась з жінкою,що викладає в Дніпропетровську і є головою польського товариства. Пожалілась їй, що за 4 роки студенти якось змінились, а вона розповіла, що за її 20 років викладання вони не змінились зовсім і що причина тут в іншому. пожалілась на репресії зі сторони завідувача кафедрою, вона відповіла, що так інколи буває, навела приклади своїх закордонних колег (правда ми зійшлись на думці, що їм за це платять достойно, а нам - ні), і що просто варто знайти місце, де тебе будуть цінувати. Можливо я знайшла?! Далі буде видно. Чи надіюсь на краще? мабуть, так. може буде й гірше, але буде інакше. і на це інакше я надіюсь усіма фібрами душі! я хочу заробляти, щоб жити, а не жити, щоб заробляти. бо смак життя зловила і не хочу відпускати.
P.S.
І все-таки не все продається, а людиною варто залишатись у будь-якому випадку. Я не вбила своїх мрій, просто шукаю інший грунт для їх реалізації. За це найбільше себе люблю і ціную.

весь час переконуюсь, що світ тісний - далі нікуди. часом страшно заводити нові знайомства, бо знайдуться спільні друзі, навіть при умові, що поїзд Москва-Ужгород і того чоловіка ти бачиш вперше.
якщо притримуватись правила, що в житті нема випадковостей, то я б хотіла знати що ж такого заплановано для мене. мені набридло бути опорою й жилеткою для знайомих хлопців і чоловіків. якось дивлячись на ті рюмсання, мимоволі, відчуваєш себе сильною половиною людства і аж ніяк не кращою. це Ви мали б підтримувати та витирати сльози, а не я! для чого мені ті розповіді про Ваші сильні почуття, якщо до того нема нікому ніякого діла! смішні слова про тих кого люблять, про те що не мали б робити люди, що кохають одне одного. нема почуттів, є лише розрахунок і миттєве захоплення! давайте не будемл лицемірити - пройде під носом гарніша спідниця і Ваш хтивий погляд повернеться за нею, тож для чого всі цирки про Ваше нещастя? кожн сам за себе! щастя в середині Вас! хіба ж не банально слухати які всі дівчата погані? я теж дівчина та жінка й причисляю себе до категорії тих "безсердечних" - по ваших словах.
а найсмішніше, що у Вас ці руйнування планів не перший раз! чому не вчитесь на власних помилках? коли робите боляче Ви - то все нормально і в порядку речей, а якщо зачіпити Вас - то все - катастрофа, чому мене нещасного образили? а може тому що недоліків бездна, що багато говорите й не підтверджуєте ті слова діями?
знаєте що я роблю? шукаю чоловіків! і найсмішніше - їх нема! нема отого чоловічого Я, ЕГО, до котрого хотілось би притулитись і не відпускати. як прикро бачити, що ті "лицарі" ніяковіють в присутності дружин і дівчат, які вони безсилі перед уявним образом спокою і впевненості в свому ефімерному щасті. якщо все чудово - для чого дивитесь за іншими жінками? якщо погано - чому тримаєтесь погано?
а банальні запитання як у такої дівчини нема чоловіка, а для чого? константи втомлюють, миттєвий флірт - створює азарт, та й як можна опанувати мистецтво зваблювання без практики? :)
і для чого мені маячня про почуття й тощо. вибачте, я опускалась на саме дно - шукала почуттів, але знайшла прив"язання, секс, тактильний голод, ігри розуму, егоїзм, холодний розрахунок і миттєву пристрасть, а більшого нема. почуття виникають тоді, коли хтось з двох партнерів слабший ментально, морально й відчуває потребу в своїй доповненості. але дві цілісних посудини можуть сполучитись міцніше, ніж половинки :)
навчилась програвати й смакувати перемогу, зрештою всім приємно й без образ. і тепер мені байдуже, що подумає його дівчина чи жінка, чого мене не люблять жінки, - я краща, поки що, а далі буде видно, все таки підростає молоде покоління :)
вчіться цінувати те, що дається в цей момент, бо потім Ваші супер романцік вчинки - коту під хвіст і тішать лише Ваше самолюбство.
зараз мала можливість надивитись на всі "подвиги в ім"я кохання", і в деяких бути учасником. суть в тому, що все вкрай красиво - але надто пізно.
бережіть себе кохані мужчини й ходіть до психотерапевтів, бо їм хоч гроші за вислуховування Ваших рюмсань платять, а я спригую з цього волонтерства! :)
мені куди цікавіше стріляти очима й відчувати Ваші дотики чи поцілунки на моїх руках. я більше не боюсь Вас, а вивчаю! цілую кожного ніжно в щічку! оревуар, панове @>-

Здається я таки щаслива! Особливо, коли залишаюсь наодинці. Чорт забирай, останні півроку були воістину увертюрою абсурду й пізнання. Абсурд мене оточував і жив в мені. Він виявлявся в усьому: в словах, діях, людях, знайомствах, отриманій і виданій інформації. Основними його ознаками були: хаотичність, непередбачуваність, граничність, екстремальність і безнадія.
Але все це дало можливість пізнати й зрозуміти себе, оточуючих, світ. Досвід.. не буду його оцінювати, зрештою він - безцінний, а смак його розумієш з часом. Інколи те, що здавалось солодким – насправді гіркіше полині, а те що було притомно-кислим – набуває пікантного смаку.
Я не розповідатиму усього що трапилось за останній час, особливо два тижні; раз я витримала й викрутилась, значить дали ще останній шанс, за що вдячна Богу й ангелу! Спробую виправдати надії, бо це потрібно, як ніколи.
Тішусь з того, що позиціонувала себе: я не одинока в цьому світі, але підпускаю тих, хто мені близький і до душі, хоч, водночас, не боюсь себе й зрозуміла примани самотності ( "я был свидетель крупных одиночеств – при чем своих" ! (с) В. Гандельсман).
А ще можу втекти від всіх і від усього, так як зараз, коли ніхто не знає де я, що зі мною, хто зі мною, коли нема нічого, бо я "вирвала" час для себе! Сиджу, дивлюсь як хлопці грають у футбол, бігає малеча, лежить симпатичний хлопець й бавиться з псом, позаду мене сидить на колесі старший чоловік й лузає насіння, навпроти мене дві парочки: одна тримається за руки, друга з"ясовує стосунки. Довкола трава, пташиний спів, скреготання сороки, час від часу долітають далекі звуки автомобільних клаксонів або шуму машин, що мчать трасою на величезній швидкості, а вгорі пропливає ціле безмежжя хмар. Чудовий вечір на Науковій! )))
І поміж цього всього, на схилі, сидить дівчина, молода, симпатична, в якої світяться очі й виграє мила посмішка на обличчі, котрій підморгують, а вона врівноважено занотовує свої думки, насолоджується усім що бачить і розуміє цінність життя.
Тепер я знаю на скільки цінний мій час, приємне спілкування моє з цікавими й близькими людьми і моє з ними. Я, потрошки, знаходжу істинну Христинку, що ховалась весь цей час.
Як писала Б. Анджелес: "Істинної близькості з людиною Ви зможете лише тоді, коли віднайдете рівновагу в собі".
Я – просто живу! Позбулась невизначеності й хаотичного графіку, врівноважила себе, сон, але ще дещо залишилось вирішити і далі продовжувати… (секрет)
Дякую! Усім тим, хто мене любить, чекає, переживає, допомагає, розуміє, часом сварить і не забуває.
І прошу вибачення в хлопців і чоловіків, котрі почувались винятковими поруч зі мною і з чийого життя я безслідно зникала.. я просто довго роль грати не можу, а бавитись людьми для мене не припустимо!..
Дивовижна людина, дерзкая умничка, женственная милашка, терра інкогніто, солодка мить, белокурый ангел – далеко не всі мої синоніми-окреслення.. :/
Так, я одна з багатьох, але єдина на мільйон! А головне що в усьому цьому не зазналась і не загубилась, навчилась поважати себе й знайомитись з цікавими людьми.
Все втікаю з цього вечора в мою святая- вятих: залишаю комарів скучати, чорного пса на кличку Наркоз на його господиню, а парочку – намотувати кола.
"Але не стали планети, не склались обставини, карти не лягли, мої ніженьки гречні, … проїхали, далі пішли" )) (с) Таліта кум.

відбулась довгожданна зустріч.. я спеціально її не організовувала 8 років, але що має статись - те не оминути. зрештою всі ми дорослі люди що дожили до чвертьстолітнього віку (я тішусь, бо в мене в запасі, ще більше половини року).
наш клас формувався першою вчителькою як когорта дітей "вершків сусупільства", а варто зауважити, що то як раз був 1991 рік, коли стара система ще нормально функціонувала, але нові віяння вже мали суттєвий вплив. мене тоді забракували та відсіяли так як дочка бухгалтера та інженера-економіста, не рівня була дітям директорів, лікарів, акторів, юристів, вчителів тощо.. проте шляхи Господні незвідані і в шостому класі знову занесло в той "квітник". за всі мої 24 роки затяжних істерик було лише кілька.. найбільша з них пов"язана як раз з розформуванням мого старого класу та поверненням до "перших" однокласників, в той час, цілий тиждень сиділа на уроках заплакана, дома умивалась слізьми й ніяк не могла зрозуміти чому все так сталось. але згодом все стало на свої місця: почала вивчати нове оточення, завойовувати авторитет, боротися за лідерство в класі, симпатизувати хлопцям.
"перебудова" та незалежність України зробили своє. як співає Скрябін "час.. усіх нас методично розділив: когось він опустив, когось підняв, а є на кого взагалі забив", так і з перспективними батьками сталось - когось скоротили, когось звільнили чи понизили, хтось спився, хтось помер, хтось відкрив в собі жилку підприємця та заробив при цьому гроші, і замість того щоб всі учні були ягідками одного поля, виникла навпрочуд різношерстна громада. вона поділялась на групки за різними ознаками, котрі при цьому постійно ворогували та принижували одна другу.
закінчивши школу, котра стала по-правді школою життя, бувши старостою класу, таки вирішила, що збирати знову ту компанію не варто.. так продовжувалось 8 років.
для більшості людей школа залишається найсвітлішим спогадом у житті: час дитинства, незалежності, сваволі, без обов"язків, безтурботність, час, коли весь світ невивчений і незбагненний і водночас належить тобі, а ти, маленька людинка, маєш стільки планів і ентузіазму, щоб його таки покорити. все це викликає приємні спогади та усмішку на обличчі і бажання повернутися назад. саме тому й дух минулого підштовхнув до зустрічі однокласників.
все вийшло досить спонтанно. вконтакте.ру постукав однокласник і запропонував зібратись класом. ми обмінялись номерами телефонів, зідзвонились і домовились хто кого повідомить про зустріч, коли зберемося, щоб попередньо узгодити план міроприємства. але все це технічні дрібниці, головне сама зустріч!
з 31 учня прийшло 13 чоловік. чи змінились ми? скоріше ні, ніж так. характери ті ж, а от деякі риси характеру загострились , все-таки самостійне доросле, а в більшості й сімейне життя вплинуло на кожного.
зараз пригадався вислів: "оточення та суспільне буття - формує свідомість", саме так. от мені дивно, як в усьому цьому виросла я?
чому не схожа на них? чому будучи в колі близьких та знайомих мені людей, вирісши з ними, я не така??
зустріч проходила на озері: вогнище, стіл, шашлик, розмови.
у всіх дізнались хто де і ким працює, хто одружений, у кого на коли призначена дата весілля, у кого скільки дітей, які зв"язки та як ними можна скористатись. а далі була пустка.. ті хто часто бачаться розмовляли між собою, ходили курили або сперечалися у кого краще життя й хто чого досяг.. і про проблеми сімейного життя..
вони живуть тепер для когось, а не для себе, уживаються з своїми обранцями, виховують дітей, звітуються по телефону що й коли, й до чого.. а мені сторонні ці всі проблеми, і це жахливо.. ми однолітки, але це все не моє. і я не впевнена чи хочу цього. так, вічно молодою не буду, вічно гуляти не зможу, але зациклюватись на грошах теж не хочу. не вірю, що знайду людину з котрою зможу пов"язати своє життя, а мати дитину просто так для себе - вершина егоїзму.
тож житиму й працюватиму як і до цього часу, надалі урізноманітнюватиму своє життя, горітиму як свічка і заводитиму нові знайомства, шукатиму людей з котрими мені буде цікаво й не відаватимусь почуттям, так простіше й нема ніякого болю. люблю вас милі однокласники - ви частинка мого життя, але я не розумію й не знаю взаємності. в той час коли ви обговорювали своїх чоловіків і дівчат за столом, я обійщла озеро, сфотографувала квітучі дерева, відображення неба на водному плесі, побачила зустріч польсько-української родини, купу парочок на березі й постріляла з воздушки.. вернулась - послухала, як ви сперечаєтесь, і поїхала додому.
тепер на мене покладено відповідальність за організацію зустрічі випускників через 10 років після закінчення школи, тож 2 роки в запасі! раз обіцяла - організую. маю надію, що вона пройде не менш цікаво, але ми будемо всі доросліші й рідніші одне одному! я б цього хотіла!

давно не писала сюди. страшно чесно кажучи.. страшно починати жити самій, але думаю справлюсь. знову прислухаюсь до себе: їм що хочу й коли хочу, сплю доки хочу.. правда не виходить лягати коли хочу, але думаю це все в процесі.
знову згадала про старих друзів, тішить, що вони мене не забували, водночас багато читаю й працюю.
Господи! за вікном починається світанок незважаючи на дощ небо темно-голубе, а на горизонті ледь рожеве зарево! весна! )) щойно одна пташка заспівала! чути звук пролітаючого літака - починається день!!! ) скоро пролунають позивні українського радіо, де на бандурах грають таку знайому мелодію..) шкода, що не залишилась зустріти світанок в палатці.. але зате здоров"я вберегла :)))
дивно.. я весь час дивуюсь тому що зі мною знайомляться, то й приємно й насторожує.. мені не подобається увага зі сторони підстаркуватих чоловіків, їх пожираючо-хтиві погляди.. аж мурашки по шкірі, хочеться закритись як мушля й дочекатися поки зникне та нечисть (((
я довгих 15 років жила за правилом, що в людині важливіша середина, що от саме на це варто дивитись, тому й недбала про свою зовнішність. недбала, то надто грубо сказано, я доглядала за собою, але не ставила цілей бути привабливою. так, я була не просто повна, а груба (от пишу зараз і сльози на очах, неприємно згадувати все що переживала й витримувала: були й насмішки, й образи, й дразнили, симпатизували, але я не підпускала до себе, бо вважала що не варта почуттів і ще не час, а ще не уявляла себе поруч із іншою людиною; мені не подобались моя вайлуватість, вміння потриндіти тощо). зате я плекала в собі якості, котрі хотіла б знайти в іншій людині, розвивалась внутрішньо, розширювала коло захоплень, коло друзів. і чекала на час, коли треба буде зовнішньо змінитись.. от він прийшов.. проти чого боролись - на те й напоролись.. я так хотіла, щоб любили й цінували мене внутрішню, мене як людину, а не гарну оболонку, а тепер .. а тепер вчусь бути жіночною й холодною водночас і поглядом говорити з людьми..
якщо проаналізувати ситуацію, то наслідки роботи над собою непогані, правда є ще певні мінуси - як от звичка спізнюватись, любов до відкладування на останній день роботи.
)) висновок - тайм-менеджмент і вчити англійську мову.
все )) тепер говорить радіо, сіре-сіре небо за вікном, звук поодиноких крапель по підвіконні, світло в декількох квартирах на кухнях будинку навпроти та одночасне безвуччя! машини ще не їздять :)) оу) ліфт! ))) пішло життя в мому будинку, а ще гарно заскреготала пташка під вікном :) ех! скільки всього я ще не відчула!!! іду прийму ванну й почнеться моя вербна неділя :)

привіт щоденнику.. найприємніше те, що можу тобі викласти всі свої думки, майже всі.. минув скажений тиждень.. я відмежувалась була від усіх і уся, була лише робота, робота та тільки робота. погане самочуття..
не буду більше писати про то.. то моє, нікому не варто знати, що там і як..
дивно от так сидіти й писати в пустку, але й говорити з кимось особливо не хочеться, чат, ася, то все віртуальність, для чого воно якщо не можна перейти до реальності? я навчилась лише розчаровуватись. з одного боку з"явилось багато друзів, тих що переживають, радіють, діляться радощами й турботами й ти, мимоволі, відчуваєш себе частинкою їх життя.
я захотіла бути радістю та частинкою життя однієї людини, але вона не захотіла цього.
світ не завалився, він далі є, живе своїми турботами, все довкола вирує та кипить. Для мене на завжди залишиться загадкою причина того, що не можна тішити одне одного.. я програла по певним параметрам, але так і не знаю по яким.. чому зустрілись два життя й так глупо розбіглись? невже краще бути одному, ніж вдвох?
певно не в тому місці, не в той час.. але добре, що все скінчилось саме так, якщо глянути правді в вічі, я ставила певну мету - і я її досягла, просто в процесі виконання завдання, планку підвищила, а все треба раніше обумовлювати.
ще було кілька прорахунків: я виявилась слабкою надто; ранимою; зрозуміла, що можу йти до кінця; не розрахувала свого здоров"я; не врахувала прив"язаності; тактильного голоду; того, що виникне бажання бути біля достойного чоловіка, що цінував би тебе і хотів розуміти (цього я так і не відчула).
мені не дали шансу, самі для себе розставили крапки, а мене залишили в прихожій - губитись в догадках..

хм.. дивно в голові купа різних думок.. і вони далеко не райдужні.. здається в мене нервовий зрив.. довгий місяць, що жила як на вулкані й очікуваний фінал.. відчуття непотрібності й пустки.. я так втомилась від постійних сліз і недоспаних ночей.. з того всього прокидаюсь о шостій-сьомій сиджу клубочком на ліжко підібравши ніжки, дивлюсь на небо за вікном, й навіть не пробую стримувати сльози.. а для чого? і так не допоможе.. єдине що рятує - гори роботи.. правда повільно йде, але пояснювати що й до чого начальству не хочу, то моє особисте, я стараюсь, тепер знаю, ніколи нікому не довіряти, полягати тільки на собі, не жаліти нікого, не відкриватись! і не дай Бог полюбити! окрім того тепер впевнена, що мене любити не можна, а іграшкою стати ще раз.. я не переживу! досить того що зараз руки тремтять знову й хто-зна коли перестануть.
за все в житті дорого платила, я втомилась розплачуватись! я б так хотіла щоб хтось допоміг! я на такому краю.. але нікому крім тебе щоденнику не скажу , бо всім і так байдуже у всіх купа проблем, а я думаю про дурниці, в мене легка робота чи то зараз дві, вільний графік, здоровий сон по 2 чи 3 години на добу, заплакані сумні очі, виснажений організм і бажання втекти від усього..так я недосконала, противна, глупа, некрасива, вперта, довірлива.. а щоб бути щасливим, треба того бути вартим.. я не заслужила..
головне не зламатись,.. але якби я зараз стояла над тою прірвою в Яремче - без остраху пішла б в у неї, більше не маю що втрачати, все що цінувала в собі - виявилось нічого не вартим.. слабкою ланкою, однією з сірих частинок броунівського руху. нікого не виню, сама в усьому винна, повірила, що можу бути потрібною й важливою, а дурість в усьому світі наказується
"бо ти на землі людина і хочеш того чи ні, усмішка твоя єдина, мука твоя єдина, очі твої одні"..

завела це ЖЖ в момент, коли було вкрай складно і розбиралась у собі :) найцікаіше, що хотіла виплескнути гіркоту з душі, а описала свої перші рази, коли перечитала - здивувалась.. навже це моє?? виходить моє життя не таке сіре як здавалось! а що поганого в тому, що за круговертю справ не забуваю пройтись вулицями Львова, чи піти на Високий замок, чи посидіти на лавочці й помилуватись небом,хмарами, місяцем, чи поспілкуватись з друзями й почути приємні голоси в слухавці..)
ех))) в понеділок стояла коло будинку, в незнайомому районі і доки чекала на людину, повернулась обличчям до сонця)))).. не зважаючи на віяння вітру, що мало не збивали з ніг - оте тепло весняного сонця по личку!!! його я можу порівняти лише з торканнями близької людини)) думаю зі сторони це смішно виглядало - дівчина в строгому весняному пальтішку, з розпущеним волоссям, котре вітер намається перевірити на натуральність (чи бува не перука))), в чорненьких рукавичках, піднятою головою,що повернута до сонця та заплющеними очима )) і незважаючи на непогоду - вона стоїть однісінька і ловить миттєвості з посмішкою :)
можете мене осудити, але радуватись життю можна не лише в компанії за чаркою й співаючи чи слухаючи анекдот, або придбавши нову річ чи залагодивши якусь справу, а просто розуміючи що живеш!!!!
дивно, поруч з холодним чітким і сухим ставленням до роботи, поруч із повним завантаженням вільного часу, я так і не змогла приглушити в собі дитячої безпосередності, бажання робити комусь приємне та тішити себе, позитивного ставлення до світу та людей )
і мені байдуже, що цього не розуміють інші люди, я можу позмагатися в мирському, та хто мене наздожене в духовному)))))))))))))) добре, що цього таки не загубила!
Дякую двом Тарасам!!! ви були праві! я таки повинна виділяти час для себе!

Останнім часом часто їжджу трасою в легковому авто. не знаю чому, але дорога манить, в ній є щось дивне та незбагненне :) при цьому найціквіше, що вона різна в кожен час дня та за любої погоди :)
в день вона ділова та сіра, з повним показом переваг та недоліків свого покриття, зранку - вона сумно-сіренька або обнадійливо-мишина :) ввечері - втомлено сіра, в ночі - таємничо безконечна..
їдучи авто можна думати про світ, справи, слухати музику, нервувати, сигналити, виражати свої емоції гніву, незадоволення чи обурення дорожнім рухом, можна клясти весь світ, можна співати "широка река ... ")))) можна їхати поміж дерев у чорну бездну і розуміти самотність, неповторність життя та необхідність пошуку себе та свого я.
але дорога - це життя лише для далекобійників, яким би сильним не було бажання весь час рухатись вперед))))), але раніше чи пізніше ти або приїдеш додому і залишиш свого колісного друга або зупинишся, як на перевалі, на бензозаправці де хоч-не-хоч, але зустрінеш людей і мимоволі зрозумієш, що світ довкола тебе і від нього не втечеш, як би сильно ти цього не хотів!
але я визнаю - у дороги є своя романтика і той хто фанатіє від неї по своєму щасливий!!! :)